Дитячі будинки сімейного типу в системі захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Пєша І. В., кандидат педагогічних наук

Міжнародний досвід влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, засвідчує поступову відмову держав, що мають гуманістичне спрямування соціальної політики, від інтернатних форм, орієнтацію на створення та підтримку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Усиновлення дітей-сиріт та оформлення опіки (піклування) в Україні були і залишаються пріоритетними формами влаштування долі дитини, залишеної без батьківської опіки. Поряд з тим визначення державних пріоритетів сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, створює передумови розвитку в Україні відносно нових соціальних інститутів: дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей.

Принцип сімейного виховання, як передумови формування гармонійної особистості дитини, позбавленої батьківської опіки, був визначений австрійським педагогом Германом Гмайнером, який розробив систему функціонування містечок для дітей-сиріт з сімейними формами виховання – „SOS-Kinderdorf”. У розвитку виховних інституцій для дітей-сиріт Г.Гмайнер виступав за форми виховання максимально наближені до сімейних, за спільне навчання і утримання хлопчиків і дівчаток. Гаслами виховної системи, запропонованої Г.Гмайнером, стали поняття „захищеність”, „домашнє вогнище”, а основними пріоритетами – „розуміння” і „любов”.

У Радянському Союзі дитячі містечка за принципом Г.Гмайнера почали створюватися у формі дитячих будинків сімейного типу. Їх організатором став Дитячий Фонд ім.Леніна. У 1987 році згідно з постановою ЦККПРС та Ради Міністрів СРСР „Про заходи щодо корінного поліпшення виховання, навчання та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, залишених без батьківського піклування” розпочалася дослідно-експериментальна робота щодо визначення оптимального типу закладів для виховання та розвитку дітей, які залишилися без піклування батьків, з метою їх влаштування від часу народження до початку трудової діяльності. У 1988 році була прийнята нову постанову Ради Міністрів СРСР „Про створення дитячих будинків сімейного типу”, яка юридично закріпила нову форму сімейного влаштування. За положенням цієї постанови було запропоновано дві соціально-виховні структури утримання дітей:

1. дитячі містечка із одноквартирних багатокімнатних будинків для проживання сімей, що виховують більше 10 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
2. окремі сім’ї, що виховують не менше 5 дітей-сиріт та проживають у багатокімнатних окремих квартирах, спеціалізованих будинках.

У ході розробки педагогічних основ діяльності дитячих містечок постали серйозні проблеми саме педагогічного плану, що поставило під сумнів доцільність існування таких структур виховання дітей-сиріт. Та відмова від поширення практики дитячих містечок перш за все була пов’язана з проблемами економічного характеру. Єдине дитяче містечко було створене під Рязанню (Сасово).

Друга форма дитячих будинків сімейного типу набула досить широкого впровадження. Юридичною підставою її розвитку стало „Тимчасове положення про дитячі будинки сімейного типу” 1989 року, яким було визначено що дитячий будинок сімейного типу – це сім`я, яка, маючи своїх кровних дітей, бере на виховання 5 або більше дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. В кінці 1990 року в Російській Федерації кількість таких сімей досягла числа 258 з загальною кількістю влаштованих дітей більше 2 тисяч. А за даними на липень 1997 року в Російській Федерації таких дитячих будинків нараховувалося 368, і в них виховувалося 3214 дітей, у тому числі – 2282 прийомних.

Дитячий будинок сімейного типу як інститут виховання дітей-сиріт є не дитячим закладом особливого типу, тобто дитячим будинком, а є багатодітною сім’єю, що забезпечує вихованцям сімейне оточення та виховання. Виховний потенціал дитячого будинку сімейного типу, як форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, має об’єктивні переваги перед іншими соціальними інститутами, перш за все інтернатного типу, виходячи із таких міркувань:

• природність процесу виховання;
• основою виховного впливу є емоційний контакт дитини з батьками-вихователями, який базується на довірі дітей до дорослих;
• виховання в малій групі найповніше відповідає вимозі поступового залучення дитини до соціального життя;
• тривалість виховного впливу батьків-вихователів на прийомних дітей;
• комплексний підхід у вихованні;
• індивідуальний підхід до кожної дитини;
• взаємозацікавлений характер стосунків вихователів та вихованців;
• контроль за негативними проявами та негативними впливами як серед дітей, так і зовнішніх факторів (однолітки, засоби масової інформації, література тощо).

У дитячому будинку сімейного типу формування особистості дитини відбувається в природних умовах, вплив батьків-вихователів на світогляд і самоусвідомлення дитини виконує домінуючу роль. Сімейне оточення формує у дитини морально-етичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації, тобто усі ті якості, які формують особисту індивідуальність. На формування особистості вихованця впливають характер стосунків між батьками та між батьками і дітьми, іншими членами родини, відношення батьків до праці, їх участь у суспільному житті, інтереси, ціннісні орієнтири, загальний культурний рівень тощо.

В Україні створення дитячих будинків сімейного типу почалося у 1988 р. На початок 2000 року в Україні функціонував 91 дитячий будинок сімейного типу у 22 областях, АР Крим та м.Севастополі, на початок 2005 року функціонувало 128 таких сімей. Державна підтримка сімейних форм влаштування дітей-сиріт стимулювала суттєвий розвиток цього соціального інституту – станом на 1 січня 2009 року в Україні діяло 400 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховувалося 2609 дітей.

Досвід функціонування дитячих будинків сімейного типу в Україні засвідчує, що їхні соціальні функції як соціального інституту не відрізняються від функціонування звичайної біологічної сім’ї. Водночас є ряд особливостей, притаманних лише дитячому будинку сімейного типу:

• батьки біологічно не пов’язані з прийомними дітьми;
• батьки-вихователі повинні виконувати обов’язки не тільки вихователів, а й господарів великої родини;
• перед сім’єю постають завдання щодо корекції та компенсації вад розвитку вихованців,
  відставання та занедбаності здоров’я, а також подолання наслідків психічних травм.

Дитячий будинок сімейного типу – окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менше п’яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (Сімейний кодекс України, стаття 256-2). Функціонування дитячих будинків сімейного типу регулюється Положенням про дитячий будинок сімейного типу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 564 від 26 квітня 2002 р.

Метою створення дитячого будинку сімейного типу є забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Сім’я може отримує статус дитячого будинку сімейного типу лише за умови прийому на виховання п’яти та більше дітей, позбавлених батьківського піклування, що, безперечно, є досить доброю умовою для влаштування у родину більшої кількості осиротілих дітей. Але згідно із Положенням про дитячий будинок сімейного типу кількість дітей у сім’ї, як рідних, так і прийомних, не повинна перевищувати десяти осіб, зважаючи на необхідність створення оптимальних умов для їх повноцінного виховання та розвитку. Вихованці перебувають у дитячому будинку сімейного типу до досягнення повноліття, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I–IV рівнів акредитації – до його закінчення, але не пізніше досягнення ними 23-річного віку.

Виховання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, у дитячих будинках сімейного типу можна розглядати як делегування державою батькам права на їх виховання та утримання. Це передбачає здійснення контролю з боку держави щодо того яким чином батьки-вихователі виконують зобов’язання, взяті на себе відносно вихованців. Такий контроль, згідно положень, покладається на місцеві органи опіки та піклування та служби у справах дітей.

Від існуючих форм сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячий будинок сімейного типу відрізняються перш за все тим, що держава надає сім’ї, яка бере на виховання дітей, матеріальну та соціальну підтримку. Необхідною умовою є підготовка кандидатів на створення дитячого будинку сімейного типу до соціальної ролі вихователів прийомних дітей, що забезпечується проходженням ними системи відповідної підготовки (тренінг-курс з підготовки кандидатів).

У прийомні сім’ї і дитячі будинки сімейного типу влаштовуються діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. Суттєва відмінність дитячого будинку від прийомної сім’ї – кількість дітей, які влаштовуються на виховання. Виховання та влаштування більше п’яти дітей у сім’ю, за умови створення дитячого будинку сімейного типу, вимагає від батьків більшої підготовки, переорієнтації такої родини в першу чергу на виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.

Контроль за умовами проживання вихованців у дитячих будинків сімейного типу відповідно до Положення здійснюють органи опіки та піклування і служби у справах дітей. Раз на рік місцева служба у справах дітей готує звіт про стан виховання, утримання і розвитку дітей в дитячому будинку сімейного типу на основі інформації, що надається соціальним працівником, який здійснює соціальне супровід родини, вихователем дошкільного навчального закладу або класним керівником загальноосвітнього навчального закладу, де навчається дитина, дільничним лікарем-педіатром і дільничним інспектором місцевого відділку міліції. Батьки-вихователі обов’язково ознайомлюються з складеним звітом, який затверджується начальником служби у справах дітей.

Діти-вихованці. До дитячого будинку сімейного типу влаштовуються діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. Перевага, звичайно, віддається дітям, у яких є проблеми щодо подальшого їх влаштування на виховання у сім’ю – діти раннього віку, з ослабленим здоров’ям, відносно яких не прийнято рішення щодо подальшого влаштування тощо.

Підбір вихованців здійснюється поступово, протягом дванадцяти місяців. У першу чергу влаштовуються діти, які перебувають між собою в родинних стосунках, за винятком випадків, коли за медичними показниками або з інших причин вони не можуть виховуватися разом. Допомогу та контроль за влаштуванням дітей здійснює служба у справах дітей.

Обов’язковою умовою влаштування до дитячого будинку дитини є згода дитини, якщо вона досягла відповідного віку й такого рівня розвитку, що може її висловити. Згода на влаштування до дитячого будинку сімейного типу з’ясовується представником закладу, в якому дитина перебуває, у присутності батьків-вихователів та представника органу опіки та піклування і оформлюється документально (Сімейний кодекс України).

Органом опіки та піклування на кожного вихованця, який влаштовується до дитячого будинку сімейного типу, готується та передається батькам-вихователям пакет документів:

1. свідоцтво про народження дитини;
2. медичну довідку про стан здоров’я або витяг з історії розвитку дитини;
3. довідку (атестат) про освіту або висновок психолого-медико-педагогічної консультації про рівень розвитку дитини;
4. документи про батьків або осіб, які їх замінюють (свідоцтво про смерть, вирок або рішення суду, довідка про хворобу, розшук батьків та інші документи, що підтверджують відсутність батьків або неможливість виховання ними своїх дітей);
5. довідку про наявність та місцезнаходження братів і сестер чи інших близьких родичів дитини;
6. опис належного дитині майна, у тому числі житла, та відомості про осіб, які відповідають за його збереження;
7. пенсійну книжку на дітей, які одержують пенсію, копію ухвали суду про стягнення аліментів.

У разі коли на момент влаштування дитини до дитячого будинку сімейного типу деякі із зазначених документів відсутні, місцева служба у справах дітей зобов’язана надати їх протягом двох місяців. За достовірність відомостей у наданих батькам-вихователям документах відповідальність у межах своєї компетенції несуть органи опіки і піклування за місцем походження або місцем проживання дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, та керівник закладу, в якому перебувала дитина.

Діти, які виховуються в дитячих будинках сімейного типу, не втрачають статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, що передбачає залишення пільг, які гарантуються державою таким дітям: при отриманні житлової площі, влаштуванні на навчання, матеріальної підтримки тощо. У випадку, якщо за дитиною закріплено майно та житло, воно зберігається до досягнення вихованцем повноліття, відповідальність за його збереження покладається на органи опіки та піклування за місцем знаходження майна.

За вихованцями зберігаються раніше призначені аліменти, пенсії, інші виплати. Суми коштів, що належать вихованцям як пенсія, аліменти чи інші види державної допомоги, переходять у розпорядження батьків-вихователів і витрачаються на утримання вихованців.

За дітьми залишаються пільги, встановлені законодавством для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Передусім це стосується питання оздоровлення, коли діти-сироти у першочерговому порядку забезпечуються безкоштовними путівками в табори та санаторії. Враховуючи стан здоров’я дітей, які виховуються у дитячих будинках сімейного типу, це питання є дуже актуальним.

При влаштуванні дітей до дитячого будинку сімейного типу сімейних правовідносин не виникає – вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, якщо це не суперечить їх інтересам і не заборонено рішенням суду. Форму такого спілкування визначають органи опіки та піклування за погодженням з батьками-вихователями та за участю соціального працівника, який здійснює соціальний супровід, на підставі аналізу родинних взаємин і причин через які дитина втратила батьківське піклування.

На етапі створення дитячого будинку сімейного типу є потреба психологічної підготовки батьків-вихователів з приводу можливості тимчасового перебування дитини у родині чи навіть повернення її до біологічних батьків, що диктує необхідність контактів з ними та іншими родичами. Якщо батьки-вихователі психологічно готові вирішувати питання про місцеперебування дитини-вихованця, виходячи насамперед із її інтересів, то у процесі виховання вони будуть враховувати необхідність налагодження стосунків із родичами дитини, збереження зв’язків із біологічними батьками. Це питання має стати одним із основних при проведенні бесід з батьками-вихователями на початку їх соціально-виховної роботи. Збереження правових зв’язків вихованця дитячого будинку сімейного типу і біологічних батьків, якщо вони не втратили своїх прав, є особливістю, що впливає на характер взаємин між вихователями та вихованцями.

Хто може створити дитячий будинок сімейного типу? Батьки-вихователі – особи, які беруть на виховання та спільне проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (Положення про дитячий будинок сімейного типу).

Батьки-вихователі несуть відповідальність за життя, здоров’я, фізичний і психічний розвиток дітей. Вони є законними представниками вихованців і захисниками їх прав та інтересів у всіх органах, установах та організаціях без спеціальних на те повноважень.

Відповідно із Законом України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” № 2342-IV від 13 січня 2005 року батьки-вихователі мають право:

• захищати дитину, її права та інтереси як опікуни або піклувальники без спеціальних на те повноважень;
• на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав батьків дітей-вихованців;
• на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним щодо дітей, які проживали разом з ними та передані на усиновлення;
• на усиновлення дітей, які перебувають на вихованні та утриманні в їхніх сім’ях;
• брати участь у вирішенні органом опіки та піклування питання про управління майном дитини;
• вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду;
• вимагати надання їм органами опіки та піклування повної інформації про дитину та її батьків, стан її здоров’я, рівень та особливості розвитку дитини;
• самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.
  
  Окрім прав, батьки-вихователі мають такі зобов’язання:
• захищати права та інтереси дітей, бути їхніми представниками в установах і організаціях;
• створити належні умови для всебічного гармонійного розвитку дітей;
• піклуватися про здоров’я, фізичний, психічний та моральний розвиток, навчання дітей, готувати їх до праці;
• забезпечувати проведення двічі на рік медичного обстеження дітей лікарями-спеціалістами та виконувати їх рекомендації;
• забезпечити здобуття дітьми освіти, стежити за навчанням і розвитком дітей у навчально-виховних закладах, підтримувати зв’язки з учителями та вихователями;
  займатися розвитком здібностей дітей, у тому числі залучати їх до занять у позашкільних навчальних закладах;
• не перешкоджати спілкуванню дитини з її рідними батьками та поверненню дитини в разі поновлення їх у батьківських правах, звільнення з місць позбавлення волі та в інших випадках, якщо це не суперечить інтересам дитини і не заборонено рішенням суду;
• співпрацювати з місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та соціальними працівниками, залучати спеціалістів до вирішення проблемних питань;
• повідомляти відповідні служби опіки та піклування в разі виникнення в дитячому будинку сімейного типу несприятливих умов для утримання, виховання та навчання дітей.
  
  Законодавчо визначені певні обмеження щодо осіб, які мають бажання створити дитячий будинок сімейного типу.
  
  Батьками-вихователями можуть бути повнолітні особи, за винятком:
• осіб, визнаних у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними;
• осіб, позбавлених батьківських прав;
• осіб, звільнених від обов’язків опікунів (піклувальників, усиновителів) за неналежне виконання покладених на них обов’язків;
• осіб, які за станом здоров’я не можуть виконувати обов’язки щодо виховання дітей (інваліди I і II групи, особи, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу, психотичні розлади, в яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства).

При прийнятті рішення про створення дитячого будинку сімейного типу вимоги висуваються не лише до осіб, які висловлюють бажання взяти на виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, а й до членів їхньої родини. Не можуть бути батьками-вихователями особи, з якими проживають члени сім’ї, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу, психотичні розлади, в яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства.

Законодавчо встановлені вікові обмеження щодо кандидатів на створення дитячого будинку сімейного типу залежно від віку дітей, які влаштовуються в сім’ю. При влаштуванні різниця у віці батьків-вихователів і дітей має бути такою, щоб на час досягнення обома батьками-вихователями пенсійного віку всі вихованці досягли віку вибуття з дитячого будинку сімейного типу. Вікові обмеження визначаються відповідно до віку молодшого з батьків. За певних обставин передбачена можливість подовження терміну діяльності дитячого будинку сімейного типу за домовленістю батьків-вихователів та місцевих органів виконавчої влади. Проте цей термін не має перевищувати п’яти років.

Кандидати у батьки-вихователі на оформлення рішення про створення дитячого будинку сімейного типу готують такі документи:

1. довідку про склад сім’ї;
2. копію свідоцтва про шлюб (для подружжя);
3. довідку про проходження курсу підготовки і рекомендацію центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді щодо включення їх у банк даних про сім’ї потенційних усиновителів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів;
4. копії паспортів;
5. довідку про стан свого здоров’я та осіб, які проживають разом з ними;
6. письмову згоду всіх повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з кандидатами у батьки-вихователі, якщо останні вирішили створити дитячий будинок сімейного типу на власній житловій площі, засвідчену нотаріально.

Обов’язковою умовою створення дитячого будинку сімейного типу є проходження батьками-вихователями курсу підготовки для кандидатів на створення прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, проведення якого забезпечують обласні центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Основне завдання навчання: підготувати батьків до виконання нових соціальних ролей – вихователів дітей, позбавлених батьківського піклування. Батьки функціонуючих дитячих будинків сімейного типу мають раз на п’ять років проходити курс періодичної підготовки, проведення якого забезпечують обласні центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

За результатами навчання спеціалісти центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді готують довідку про проходження кандидатами навчання і рекомендацію до служби у справах дітей про внесення даних до банку потенційних усиновителів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів.

З огляду на кількість дітей, які виховуються в родині, у дитячому будинку сімейного типу один із батьків (як правило, мати) не працює і займається вирішенням справ великої родини. Враховуючи необхідність пенсійного забезпечення батьків, які займаються вихованням дітей, Положенням про дитячий будинок сімейного типу передбачено здійснення загальнообов’язкового державного соціального страхування та збору на обов’язкове державне пенсійне страхування батьків-вихователів. Сплата внесків проводиться із суми грошового забезпечення. Період, протягом якого особи вважалися батьками-вихователями у дитячому будинку сімейного типу, зараховується до їх загального трудового стажу. Проте до цього часу питання пенсійного забезпечення батьків-вихователів остаточно не вирішено, оскільки не розроблено практичного механізму нарахування трудового стажу. Професії “батько-вихователь”, “мати-вихователь” законодавчо не визнані і не визначено, яким закладом і на підставі яких документів трудовий стаж має фіксуватися трудових книжках батьків.

Юридичне оформлення дитячого будинку сімейного типу. Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим комітетом міської ради (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) на підставі заяви осіб або особи, які виявили бажання створити такий будинок, з урахуванням результатів навчання, подання відповідного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і висновку служби у справах дітей про наявність умов для його створення.

Висновок про можливість подружжя (або одинокої особи) взяти на виховання п’ять дітей, позбавлених батьківського піклування, складається спеціалістами служби у справах дітей на підставі співбесід з кандидатами, перевірки документів, рекомендацій центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Положенням про дитячий будинок сімейного типу не визначено вимогу розгляду кандидатів на опікунській раді, проте на практиці така процедура здійснюється.

Оформлення рішення місцевого органу виконавчої влади є підставою для набуття родиною статусу “дитячий будинок сімейного типу”. Між органами виконавчої влади та батьками, які беруть на себе зобов’язання щодо утримання дітей-сиріт, складається угода про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу, що визначає права й обов’язки кожної із сторін, формулює вимоги щодо умов виховання та утримання дітей у сім’ї, регулює питання захисту житлових прав батьків-вихователів та членів їхньої сім’ї.

Укладання угоди між адміністративними органами і батьками-вихователями накладає на представників обох сторін певні права й обов’язки. Так, орган виконавчої влади зобов’язаний виділяти грошові виплати на утримання вихованців, надавати всіляку допомогу сім’ї, виплачувати батькам-вихователям грошову винагороду. Водночас представники органів виконавчої влади мають право контролювати умови виховання, утримання дитини, і якщо вони не виконуються, мають право розірвати угоду з батьками-вихователями.

Підстави, які можуть призвести до розірвання угоди, можуть бути спровоковані внутрішньо сімейними обставинами: важка хвороба батьків-вихователів, відсутність взаєморозуміння з дітьми, конфліктні стосунки між дітьми, невиконання батьками-вихователями обов’язків щодо належного виховання, розвитку та утримання дітей, а також пов’язаними з виходом вихованців із сім’ї: повернення вихованців рідним батькам (опікуну, піклувальнику, усиновителю), досягнення дитиною повноліття тощо. Розірвання угоди може бути здійснене на підставі рішення суду.

При зменшенні кількості вихованців служби у справах дітей спільно з батьками-вихователями забезпечують поповнення дитячого будинку сімейного типу новими дітьми або ж здійснюють юридичне переведення такої родини у статус прийомної. У випадку ліквідації дитячого будинку сімейного типу подальше влаштування вихованців вирішується органом опіки та піклування, причому мають бути вжиті заходи щодо подальшого сімейного влаштування дітей.

Матеріальне забезпечення функціонування дитячого будинку сімейного типу. Однією із умов створення дитячого будинку сімейного типу є надання родини житлової площі, що дозволяє забезпечити гармонійний розвиток дітей, гарантує кожному вихованцю, а також рідним дітям батьків-вихователів, нормальні умови життя і розвитку.

Умови забезпечення дитячого будинку сімейного типу жилим приміщенням визначаються в статті 46-1 Житлового кодексу України. Місцева державна адміністрація поза чергою має надати батькам-вихователям індивідуальний будинок або багатокімнатну квартиру. Користування наданим житловим приміщенням здійснюється в порядку, встановленому законодавством для користування службовими приміщеннями. Житлове приміщення має бути обладнане необхідними меблями, побутовою технікою та іншими предметами тривалого вжитку, перелік яких визначається органом, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу. Угода на створення дитячого будинку сімейного типу передбачає визначення умов, за якими сім’ї надається житлове приміщення, правила користування житлом, питання врегулювання захисту житлових прав батьків-вихователів та членів їхньої сім’ї.

Дитячому будинку сімейного типу має бути надана в користування земельна ділянка для ведення садівництва та городництва поблизу місця його знаходження, а також транспортний засіб. Умови передачі й користування земельною ділянкою та транспортом визначаються угодою про створення дитячого будинку сімейного типу.

Однією з особливостей функціонування дитячого будинку сімейного типу є матеріальна підтримка з боку держави. До 2006 р. таке фінансування на дітей-вихованців проводилося із місцевих бюджетів і розраховувалися відповідно до матеріального забезпечення вихованців інтернатних закладів. Один із батьків-вихователів отримував грошову винагороду, що розраховувалася відповідно до посадових окладів працівників інтернатних закладів.

У 2006 році соціальні виплати на дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї фінансуються з державного бюджету, що дало позитивний імпульс розвитку цих соціальних інститутів. Механізм фінансування дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей регулюється Порядком призначення й виплати державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принципом “гроші ходять за дитиною” у 2006 році» (постанова Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2006 р. № 106).

На дітей-вихованців дитячих будинків сімейного типу щомісячно виділяється державна соціальна допомога, що становить два прожиткових мінімуми для дітей відповідного віку. Якщо на дитину виплачуються пенсія, аліменти, стипендія, державна допомога, то розмір соціальної допомоги визначається як різниця між двома прожитковими мінімумами і загальними виплатами на дитину.

Розмір грошового забезпечення батьків-вихователів складає 35 відсотків розміру соціальної допомоги на кожну дитину-вихованця, але не більше п’яти прожиткових мінімумів для працездатної особи. Нарахування грошового забезпечення починається з моменту влаштування дитини в сім’ю.

Призначення і виплати соціальної допомоги та грошового забезпечення здійснюються управліннями (відділами) праці й соціального забезпечення населення за місцем проживання дитини. У разі затвердження нового рівня прожиткового мінімуму розмір соціальної допомоги та грошового забезпечення перераховується без додаткового звернення батьків.

Відповідно до законодавства дитячим будинкам сімейного типу може надаватися матеріальна, фінансова й інша благодійна допомога підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, громадськими об’єднаннями, фондами, фізичними особами. Залучення позабюджетних коштів дозволяє покращити умови розвитку й виховання дітей, і така практика широко використовується в регіонах.

Соціальний супровід. Однією із специфічних відмінностей прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу від усиновлення та опіки (піклування) є державна соціальна підтримка таких сімей, що реалізується у формі соціального супроводу. Згідно до Порядку соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу – це вид соціальної діяльності, що передбачає надання спеціалістом (або групою спеціалістів) центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у співпраці з фахівцями інших установ, організацій та закладів комплексу юридичних (правових), психологічних, соціально-педагогічних, соціально-економічних, соціально-медичних, інформаційних послуг, спрямованих на забезпечення належних умов функціонування прийомної сім’ї, дитячого будинку сімейного типу.

Соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу здійснюється спеціалістами центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Один соціальний працівник може здійснювати одночасно соціальний супровід не більше 7 прийомних сімей або дитячих будинків сімейного типу у яких загальна кількість дітей-вихованців не перевищує 35 осіб. Навантаження на одного соціального працівника щодо соціального супроводу залежить від ряду факторів: новостворений дитячі будинки сімейного типу, чи з досвідом функціонування, кількість дітей в них, їх вік, стан здоров’я; ступінь складності соціально-психологічних проблем, які підлягають розв’язанню; місце проживання.

Спеціалісти, які здійснюють соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу, мають пройти курс спеціальної підготовки за програмою, затвердженою наказом Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту від 3 січня 2006 р. № 2670, і мати відповідний сертифікат. Організація підготовки спеціалістів, що здійснюють соціальний супровід, та підвищення їхньої кваліфікації покладається на обласні центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Один з напрямів діяльності соціального працівника з дитячим будинком сімейного типу – посeрeдницька діяльність між батьками-вихователями та службами, які захищають права дитини, налагодження співпраці з різними фахівцями для забезпечення якнайкращих умов виховання дитини в сім’ї.

Крім питань щодо проблем розвитку, виховання, здоров’я, поведінки дитини, порушуються і такі, які дозволяють визначитися, що саме необхідно зробити для вирішення тієї чи іншої проблеми і яких спеціалістів слід залучати. На основі інформацію про дитину, яка влаштовується у сім’ю, складається план соціального супроводу вихованця.

Реалізація соціального супроводу спрямована на вирішення певних завдань, залежно від терміну влаштування дитини у сім’ю та її основних потреб. Зокрема соціальний супровід зорієнтований на:

• адаптацію дитини в новій сім’ї;
• створення позитивного психологічного клімату у родині;
• забезпечення оптимальних умов життя;
• забезпечення захисту прав дитини;
• створення можливостей для розвитку дитини шляхом надання комплексу якісних соціальних послуг.

Соціальний супровід виступає не як заміна піклування про дитину-вихованця, а як організація соціальної підтримки та допомоги батькам-вихователям у розв’язанні тих питань, які вони самостійно не можуть ефективно виконати.

Виходячи із забезпечення найкращих інтересів дитини, яка приходить на виховання у сім’ю, до сфери соціального супроводу залучаються не лише діти-вихованці та батьки-вихователі. Об’єктами соціальної роботи визначено і найближче оточення дитини та сім’ї, що забезпечує нормальні умови адаптації та розвитку вихованців. Соціальний працівник у процесі соціального супроводу взаємодіє з рідними дітьми батьків-вихователів; біологічними батьками дитини чи особами, які їх замінюють; рідними дітей-вихованців; найближчим оточенням батьків-вихователів; найближчим оточення дітей-вихованців; членами громад, до складу яких входить дитячий будинок сімейного типу.

Тобто допомога надається не тільки дитині, не тільки дитячому будинку сімейного типу, а усьому оточенню для того, щоб потім сім’я, оточення дитини, громада могли створювати умови для правильного розвитку дитини. Допомога для самодопомоги – головний принцип соціального супроводу.

Реалізація соціального супроводу базується на дотриманні таких основних принципів:

• гарантований захист прав дитини, пріоритетність її інтересів, врахування її думки;
• реалізація першочергового права дитини на зростання та виховання в сім’ї;
• цілісний підхід до виховання та догляду за дитиною, що передбачає підтримку її психофізіологічного, інтелектуального, емоційного, соціального та духовного розвитку;
• індивідуальний підхід до кожної дитини, кожної сім’ї з урахуванням їх потреб та особливостей;
• забезпечення стабільності, тривалості сімейних форм виховання;
• важливість відновлення та розвиток сімейних зв’язків, збереження етнічної, культурної спадщини дитини;
• пріоритетність повернення дитини до біологічної сім’ї, усиновлення, встановлення опіки як форми виходу з дитячого будинку сімейного типу;
• врахування результатів наукових досліджень, досвіду та кращої світової практики;
• системність, комплексність, безоплатність, доступність соціальних послуг;
• взаємодія соціальних працівників з батьками-вихователями та постійне підвищенні їх професійної компетентності;

Здійснюючи супровід дитячого будинку сімейного типу, соціальний працівник керується положеннями Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи України.

Вирішення поставлених перед соціальним супроводом завдань здійснюється шляхом надання дитячому будинку сімейного типу комплексу соціальних послуг, які можна умовно розділити на такі сфери: соціально-економічні, юридичні, соціально-педагогічні, психологічні, соціально-медичні, інформаційні.

Соціально-економічні послуги:

• допомога у залученні додаткових ресурсів для задоволення потреб дитячого будинку сімейного типу на лікування,оздоровлення тощо;
• допомога у своєчасному отриманні батьками державних виплат на утримання дитини;
• допомога у вирішенні побутових проблем, працевлаштування дітей-вихованців після досягнення ними повноліття чи закінчення навчання.

Юридичні (правові) послуги:

• консультування з питань застосування чинного законодавства;
• представлення та захист прав і законних інтересів дитячого будинку сімейного типу та дітей, що в них виховуються, в органах державної влади та інших установах, організаціях, підприємствах незалежно від форм власності та підпорядкування;
• допомога в оформленні документів, необхідних для розв’язання проблем клієнтів;
• здійснення правової освіти батьків-вихователів та дітей, що виховуються в їх сім’ях;
• співпраця з різними установами та фахівцями для надання фахової юридичної допомоги.

Соціально-педагогічні послуги:

• допомога у вирішенні питань навчання дітей, здобутті ними освіти; організація додаткових занять, навчання;
• виявленні розвитку різнобічних інтересів і потреб вихованців дитячих будинків сімейного типу;
• залученні до науково-дослідної, гурткової роботи, влаштування дитини до клубу, гуртка, секції;
• забезпеченні доступності відповідних освітніх послуг для дітей з вадами розумового або фізичного розвитку шляхом індивідуального навчання;
• просвітницькій роботі щодо всебічного і гармонійного розвитку дитини;
• особливостей розвитку сім’ї та сімейних стосунків;
• здорового способу життя;
• організація навчання батьків ефективним методам виховання без покарання, мобілізаціїї власних ресурсів сім’ї для вирішення проблем у подальшому;
• допомога батькам у здійсненні статевого та гендерного виховання;
• встановлення та підтримка стосунків з біологічною сім’єю, якщо це не суперечить інтересам дитини;
  
  Участь у формуванні життєвих навичок дитини:
• планування свого життя та його здійснення;
• допомога у розв’язанні конфліктних ситуацій сімейного виховання,
• підготовці до виходу з сім’ї у самостійне життя;
• організація зустрічей дітей з біологічними батьками/особами, що їх замінюють,
• вжиття заходів щодо підготовки біологічних родин до повернення їм дітей;
• здійснення моніторингу захисту дитини від жорстокого поводження та насильства;
• представлення інтересів клієнта в інших установах та закладах (здійснення функцій посередника між сім’єю і адміністрацією школи, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами опіки і піклування тощо);

Психологічні послуги:

• адаптація дитини до нової сім’ї та сім’ї до дитини, у створенні належного психологічного клімату, для якого характерними є повага, любов, турбота, емоційні зв’язки;
• допомога в запобіганні виникненню непорозумінь та конфліктів між членами сім’ї, в т.ч. рідними дітьми;
• участь у формуванні у дитини почуття власної гідності, адекватної самооцінки, самосвідомості, самостійності, громадянськості позиції;
• мінімізація негативних наслідків психологічних травм;
• організація реабілітаційних заходів, спрямованих на подолання затримок, відставань у розвитку, психічних та психологічних проблем, пов’язаних з занедбаністю, травмами та хворобами, жорстоким поводженням або насильством, які зазнала дитина до влаштування в дитячий будинок сімейного типу; корекція поведінки дітей;
• консультування з питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем; організація сімейної психотерапії;
• проведення психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, з метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації; надання методичних порад;

Соціально-медичні послуги:

• допомога батькам-вихователям у вирішенні питань збереження, підтримки та охорони здоров’я дітей-вихованців;
• надання необхідної інформації, настанов щодо здорового способу життя, профілактики туберкульозу, венеричних захворювань та ВІЛ/СНІДу;
• допомога у проходженні дітьми-вихованцями обов’язкового медичного огляду та, у разі необхідності, контроль за виконанням призначень лікаря;
• допомога у забезпеченні регулярного та якісного медичного обслуговування;
• допомога у вирішенні питань щодо оздоровленням дітей-вихованців та рідних дітей (до 18-ти років);
• налагодження, у разі необхідності, ефективної співпраці із закладами охорони здоров’я та іншими організаціями соціального спрямування, які надають допомогу ВІЛ-позитивним дітям;

Інформаційні послуги:

• інформування про ресурси громади та допомога у їх використанні на користь дитини (про дитячі навчальні заклади, гуртки, спортивні школи та заняття, про діяльність дитячих, молодіжних громадських організацій, турпоходи, культурні заходи);
• надання довідкової інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації, надання інформації про послуги, які можна отримати в ЦСССДМ, графіки роботи закладів соціального спрямування, освіти, охорони здоров’я, центрів зайнятості, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; розповсюдження буклетів, листівок, пам’яток, плакатів соціального спрямування.

Початок соціального супроводу фіксується відповідним наказом центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді на основі рішення про створення дитячого будинку сімейного типу та угоди між органом, що прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу та батьками-вихователями про влаштування дитини (дітей) у сім’ю. Наказом за створеним дитячим будинком сімейного типу закріплюється соціальний працівник, який здійснюватиме соціальний супровід. Доцільно закріпляти за сім’єю спеціаліста, який провадив попередню роботу з батьками у якості кандидатів на створення, надавав допомогу у процесі взаємодобору дитини.

В окремих випадках центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді може запропонувати укладання з дитячим будинком сімейного типу договору про здійснення соціального супроводу, у якому конкретизувати права та обов’язки кожної із сторін, умови надання послуг, принципи взаємодії, відповідальних за виконання зобов’язань тощо. Таке офіційне оформлення необхідно у випадку чіткого розмежування обов’язків спеціаліста та батьків-вихователів, що попереджує формування патерналістських стосунків і визначає межі відповідальності за розв’язання нагальних потреб дитини та сім’ї.

Реалізація соціального супроводу дитячого будинку сімейного типу передбачає періодичне планування соціальної роботи з дитиною, батьками, членами родини, соціальним оточенням тощо.

План соціального супроводу містить комплекс послуг щодо забезпечення умов для підвищення виховного потенціалу сім’ї та створення умов для утримання, виховання та розвитку дитини-вихованця. Планом передбачаються конкретні заходи щодо надання соціально-економічних, соціально-побутових, юридичних, психологічних, соціально-медичних, соціально-педагогічних та інформаційних послуг.

Структура плану соціального супроводу визначена орієнтовно основних проблемних питань:

• адаптація дитини до умов сімейного життя;
• здоров’я; контакт з біологічними батьками, родичами;
• освіта та навчання; особливості характеру;
• соціальні проблеми;
• фізичний розвиток;
• юридичні питання тощо.

Планом передбачено:

• розробка заходів, спрямованих на забезпечення дитини в розвитку та вихованні;
• створення умов щодо розвитку й виховання дитини в дитячому будинку сімейного типу

У плані соціального супроводу фіксуються такі положення:

• конкретні потреби – питання, які мають бути вирішені – проведення медичного обстеження дитини, пошук біологічних родичів, організація оздоровлення, влаштування дитини до дитячого садка тощо;
• очікувані зміни – яких результатів планується досягти в процесі надання соціальних послуг;
• зміст послуги – що необхідно зробити для його вирішення конкретного питання;
  виконавець – особа, яка відповідає за розв’язання проблеми (соціальний працівник, батьки, дільничний педіатр, інш.);
• планований термін розв’язання проблеми;
• види послуги відповідно до Порядку здійснення соціального супроводження прийомної сім’ї/ДБСТ.

Виходячи із обов’язків батьків-вихователів більша частина пунктів плану соціального супроводу має включати їх як безпосередніх виконавців. Знову таки, залучення соціального працівника та фахових спеціалістів доцільно планувати у тих випадках, коли батьки не в змозі самостійно забезпечувати рішення проблем: юридичне оформлення документів, налагодження взаємодії між представниками різних структур, захист інтересів дитини на рівні органів місцевого самоврядування тощо.

Якщо розглянути розподіл зобов’язань батьків-вихователів та соціальних працівників щодо забезпечення основних життєво необхідних потреб вихованців, то переважна більшість пунктів буде визначена як спільна взаємодія. Проте процес соціального супроводу не повинен перетворюватися на постійну інтенсивну опіку. Основне завдання – досягнення максимальної самостійності сім’ї виконувати внутрішньосімейні та соціальні функції.

План соціального супроводу затверджується директором центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та зберігається у особовій справі дитячого будинку сімейного типу. Протягом першого півріччя функціонування дитячого будинку сімейного типу план соціального супроводу складається на кожний місяць, далі – на наступне півріччя, у подальшому плнування здійснюється щорічно. План соціального супроводу, за потребою, але не рідше ніж раз у рік аналізується та корегується за участю батьків-вихователів та дитини з урахуванням її віку та стану здоров’я.

У випадку, якщо дитина, яка виховується у дитячому будинку сімейного типу, має суттєві розлади здоров’ям (інвалідність, ВІЛ-інфікована, хронічні захворювання, травми) і потребує постійного медичного нагляду, соціальний працівник спільно з дільничним педіатром, розробляє план медичного супроводу дитини, що фіксує медичні заходи, що є необхідними для забезпечення здоров’я та розвитку дитини, та термін їхнього виконання. План медичного супроводу підписується завідувачем відділення медичного закладу і визначає медичні показання, яких мають дотримуватися батьки, дільничний педіатр та соціальний працівник. План медичного супроводу переглядається раз на рік при проходженні дитиною-вихованцем обов’язкового медичного обстеження, або ж корегується за потребою.

Основним критерієм визначення ефективності сімейного виховання дитини-сироти можна визначити рівень її адаптації у дорослому житті відповідно до вимог розвитку суспільних відносин. Оцінка виховної роботи повинна залежати від того, наскільки успішно зуміли батьки-вихователі підготувати дитину самостійно діяти і приймати рішення, виходячи із того, що самостійність, творча ініціатива і соціальна відповідальність стають визначальними рисами виховного процесу на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.

Розширення мережі дитячих будинків, як необхідна умова захисту прав дітей, позбавлених рідної родини, на сімейне виховання, потребує формування системи спеціалізованих соціальних служб зорієнтованих на підготовку, підтримку та соціальний супровід виключно сімейних форм влаштування дітей-сиріт.

Література:
1. Державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками 1999 р.): Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування / Ю. Г. Антіпкін, Л .В. Балим, Л. С. Волинець та ін. – К.: УІСД, 2000. – 138 с.
2. Власова О. І. Проблеми професійної підготовки вихователів дитячих містечок у спадщині Германа Гмейнера. Дис. … канд. пед. наук. – К., 1993. – 146 с.
3. Комарова Н. М., Пєша І. В. Посібник для соціальних працівників щодо підготовки та соціального супроводу прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу: У 2-х кн.  К.: Держсоцслужба, 2006. – Кн. 1. – 118 с.
4. Комарова Н.М., Пєша І.В. Методичні рекомендації для соціальних працівників, державних службовців щодо розвитку сімейних форм виховання. – К.: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2006.  92 с.
5. Методичні рекомендації щодо сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (у запитаннях та відповідях) / Т.М.Бабак, С.Ю.Васильєва та ін. – К.: Держсоцслужба, 2005. – 116 с.
6. Методичні рекомендації щодо навчання прийомних батьків, соціальних працівників, національних та регіональних тренерів / Н. М. Комарова, І. В. Пєша.  К.: Держсоцслужба, 2006.  168 с.
7. Пєша І.В. Дитячі будинки сімейного типу як особлива форма сімейної опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування // Український соціум. – 2003. – № 1 (2). – С. 72–80.
8. Посібник для соціальних працівників щодо підготовки та соціального супроводу прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу: У 2-х кн. / Г. М. Бевз, Бондаренко Т. В., Комарова Н. М., Пєша І. В. та ін.  К.: Держсоцслужба, 2006. – Кн. 2. 180 с.
9. Проблеми виховання в дитячих будинках сімейного типу: Зб. – К.: ІЗМН, 1997. – 185 с.
10. Створення та соціальний супровід прийомих сімей і дитячих будинків сімейного типу: Навч.-метод. комплекс / За заг. ред. Г.М.Лактіонової, Ж.В.Петрочко. – К.: Науковий світ, 2006. – 270 с.
11. Технології створення та функціонування прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу. Збірник методичних матеріалів / Авт. кол. Г. М. Бевз,
А. Й. Капська, Н.М.Комарова та ін. К.: Державний ін-т проблем сім’ї та молоді, 2003.  188 с.

Джерело: Соціальна педагогіка: Підручник / За ред. проф. А. Й. Капської. – Київ: Центр навчальної літератури, 2009. – 412 с.