Дитячий будинок сімейного типу - Родини Баришевських

Drucken
Familienkinderheime in der Ukraine - Київська
Geschrieben von:
  

Кількість вихованців: 8 дітей, віком 2 - 16 років
Контактна особа: Баришевська Олена Володимирівна, Баришевський Олександр Володимирович

Радо  Вас вітає дитячий будинок сімейного типу  Баришевських.

Познайомилися Олександр та Олена  в тепер уже далекому 1994 році. Покохали один одного та недовго думаючи того ж року побралися. Щасливим був 1998 рік – 1 липня народилася в них донечка Даринка. Дуже  раділи цій події і батьки, і дідусі з бабусям та й вся багато численна родина.

Але як каже народне прислів’я: одна дитина – то не має дитини, дві дитини – то пів дитини, а вже три дитини – то одне дитя.   Тато й мама мріяли про велику родину, де буде багато дітей, любові та радості. Але так склалося, що не так все відбувається як мріється. Лікарі поставили невтішний діагноз Олені: вона вже не зможе народити.  Дуже журилися молоді батьки. Але що вже поробиш!

Підростала донечка і як всі дітки просила у тата з мамою братика чи сестричку. Як же бути?  Як пояснити малечі, що це неможливо?

Не нами придумана істина: хто хоче, шукає можливості, а хто не хоче, шукає причини.  Батьки шукали можливості і вони їх знайшли. Олександр та Олена звернулися до служби у справах дітей  з проханням допомогти знайти їм дитину позбавлену батьківського піклування. І дякуючи Богу  таку дитину знайшли. Це був трирічний Антон.  Він був маленький, дуже зляканий хлопчик, який майже не розмовляв.  Під час другої зустрічі з цим малюком вихователі його запитали : «Хто це до тебе приїхав?».  Антон відповів, що тьотя Лєна,  Даша…  А  потім  уважно придивляючись до Олександра, на хвилину задумався і сказав : «А це мій тато»!  Якби ви уявили  Олександра,  цього кремезного, високого чоловіка, який завжди дуже серйозний,  побачили б на його очах сльози.  І він сказав: «Йди до мене сину».  Ніхто з присутніх не міг стримувати сліз. І вже через місяць сім’я Баришевських мала двох діточок.

Коли родина приїхала на ознайомлення до Старооржицького реабілітаційного центру для дітей в січні  2007 вони планували взяти до себе одну дитину.   Хто бував в дитячих будинках, школах – інтернатах чи інших подібних закладах, можуть уявити собі оченята всіх тих діток, які так і промовляють:  візьміть мене до себе… і я хочу мати тата й маму.. і я хочу любити і щоб мене любили.

Так і Баришевські, які  якби могли, то забрали до себе всі діток одразу ж.  Але як ви знаєте це довга процедура.  Подали заявку на отримання дозволу створити дитячий будинок сімейного типу.  Дуже довго чекали відповіді.  Пройшли навчання на курсах для батьків-вихователів. Знову звернулися до служби у справах дітей по допомогу (знайти діток для ДБСТ). Їм «допомогли».  В лютому 2009 року їм запропонували взяти на виховання двох хлопчиків 9 та 10 років з Володарської спеціалізованої школи – інтернату. Батьки поїхали на ознайомлення і вже через дві неділі хлопчики були в сім’ї.

Чому ми написали «допомогли» в лапках, тому що з однієї сторони це була радість: поповнення сім’ї, а з іншої сторони почалися проблеми. Адже діти перебували в інтернаті  майже від народження і що таке сім’я вони навіть не мали уяви. Та й ще діти виявилися хворі. І не тільки фізично. Почалися тяжкі дні. Батьки не знали, що робити, як з ними справлялися.  Адже поведінка у дітей була м’яко кажучи не адекватна.

Багато знадобилося батькам сили волі, терпіння, а саме головне любові щоб розібратися що й до чого та знайти підхід до цих замкнутих сердець. Але на все воля Божа: стукайте та достукаєтесь.

Розповімо вам про один випадок який трапився з одним із наших малюків. Коли хлопці почали ходити до школи їх поведінка дещо може й відрізнялася від поведінки «домашніх» дітей. Але те що роблять «домашні» діти деякі вчителі  вважали за нормальне, то до наших дітей було «особливе» ставлення. І ось після одного прикрого випадку  (не буду про нього розповідати) одна вчителька сказала фразу: «Хлопчик неадекватний, «поміняйте» його» та  після зауваження мами Олени що так же поступила й інша дитина вчителька відповіла : «Так у нього ж є батьки!».  Зазвичай  стримана  мама  буквально зірвалася: «Запам’ятайте: це не товар який можна «поміняти» і в МОЇХ дітей також є тато і мама. І це назавжди».   І тоді родина вирішила, що вона нікому і ніколи не дасть ображати СВОЇХ дітей.


В  травні цього ж 2009 року сім’я поповнилася синочками братиками  Євгеном (12 років), Дімою (7 років) та лапочкою-дочкою Уляною (їй тоді було тільки 1,5 рочки).

А ще з квітня 2009 року в сім’ї проживає на правах власної дитини Таня Самійленко. У вересні ц.р. їй виповнилося вже 16 років. І весь цей час ми «воюємо» за офіційне влаштування Тані в нашу родину. Але натрапляємо тільки на бюрократичні відмовки, небажання допомогти, відкрите ігнорування прав дитини. Але як ми вже казали, хто хоче – шукає можливості. Після багаторазових спроб надати Тані статусу дитини, позбавленої батьківської опіки (так як мати офіційно написала в прокуратурі відмову від обов’язків виховання дитини, а батько безвісти пропав, а може й помер, вже близько 10 років), ми звернулися до відомого адвоката, який взявся нам допомогти безкоштовно. Так як він сказав, що не все робиться за гроші. І допомогти – це буде справа його честі. Тепер чекаємо результату.

Ми дуже щасливі, що зробили правильний вибір в нашому житті. Ми зрозуміли, що це наше призвання – виховувати дітей. І державі ми вдячні, що надають нам фінансову допомогу. Але якби й не надавали, ми не відмовилися від СВОЇХ дітей. Адже ми їх дуже любимо. І ще: ЧУЖИХ ДІТЕЙ  НЕ   БУВАЄ!!!  Як би більше сімей взяли на виховання хоча по одній дитині, питання дитячої безпритульності в Україні було б вирішене сомо собою.

Ось така коротка наша історія. Ми ще багато цікавого можемо розповісти.

Приїздіть до нас у гості, будемо раді всіх зустріти, поділитися досвідом.

Дитячий будинок сімейного типу  Баришевських.



Zuletzt aktualisiert am Mittwoch, den 19. Oktober 2011 um 14:14 Uhr