Skip to content
Звузити екран Розширити екран Автоматизувати екран Збільшити розмір шрифта Зменшити розмір шрифта Звичайний розмір шрифта Sitemap Голубий колір сайту Рожевий колір сайту Зелений колір сайту

Всеукраїнська громадська організація 'Асоціація - Моя Родина', УКРАЇНА БЕЗ СИРІТ


Ukrainian (UA)English (United Kingdom)German (DE)

Установчі документи (фото-копії)

У розділі "Про Асоціацію", категорія "Установчі документи" викладено установчі документи:

1. Свідоцтво про реєстрацію Асоціації. 2. Довідка з ДПІ про неприбутковість Асоціації. Подивитися можна тут

Господь любить тих, хто боїться Його, хто надію складає на милість Його! (Пс.146:11)

Вірш "ПОСВЯТА" дітям з дитячих будинків…

Друк
Розповіді наших дітей - Вірші
Автор Administrator   

«Хто приймає дитя оце в ім’я Моє, той мене приймає…»

Лк. 9:48

 

З родиною Ярош я познайомилася на відпочинку у сонячному Скадовську. Вперше, коли побачила батьків із небагато-немало десятьма дітьми, мене здивувало, що всі ці маленькі туристи, які чемно дріботіли за мамою, були майже одного віку. Згодом я дізналася, що всі вони виховуються у прийомній сім’ї, залишивши позаду сірі будні життя у дитбудинку та сирітство.

Подружжя Ярошів, Наталя та Юрій, маючи двох дорослих синів, п’ять років тому зважилися на рішучий крок: взяли під свою опіку семирічного Іванка. Але на одній дитині вони не зупинилися. І ось сьогодні ще дев’ятеро маленьких щасливців кличуть пані Наталю мамою.

Протягом двох тижнів я мала змогу глибше зазирнути у душі дітей, які як ніхто інший знають ціну любові, чиї сонцесяйні очі слізливим мовчанням розповідають свою нелегку історію. Сьогодні вони щасливі, та скільки ще таких знедолених розгубило по дитячих будинках сирітське життя?…

 

ПОСВЯТА


(дітям з дитячих будинків…)


Сльозами маленьких зболілих сердець

Окроплені сиві, пошарпані стіни…

У них вони бачать лише свій кінець,

А де їх початок, де їхні родини?

Де батько, де братик, де люба сестра?

Чому розпорошились світлі надії?

А мати… чи була? – Звичайно ж була,

Зоставивши в спадок розтоптані мрії.

Чи варто тепер сподіватися змін,

Чи варто ще вірити й свято чекати?

У відповідь – тиша пошарпаних стін,

Бо їм залишається просто мовчати.

Вони – німі свідки чужого життя –

Все бачать, зробити ж не можуть нічого.

Лиш інколи в їхнє похмуре буття

Вривається промінь чогось неземного.

Тоді сподівання палає в серцях

Маленьких дітей, яких скривдила доля,

А в теплих, ясних і бездонних очах

Сльозами виблискує бажана воля.

До двох незнайомих, сторонніх людей

Лунає: «Чи можна вас звати батьками?»

А сива глибінь вже змарнілих очей

Кричить і благає: «Я хочу йти з вами…»

Когось ощасливлять вони – заберуть,

Для когось минуле розсиплеться в порох.

А решта…? А решта і далі снують

По темних глухих і німих коридорах.

З надією в серці і з болем в очах

Чекають вони тої світлої днини,

Коли, наче в мріях і  лагідних снах

Полинуть вони до нової родини…

Десь тихо в куточку ридає дитя,

Ховає в долоні малі оченятка,

Збирає всі сили, що вкрало життя

І молиться Богу, немов янголятко:

«Ісусику, любий, прошу я Тебе,

Потрібно мені в цім житті небагато –

Я хочу лиш мамі лягти на плече,

Я хочу комусь ніжно мовити «тато»…»

Багато таких по забутих кутках

Ховаються, плачуть і моляться Богу,

Виборюють в долі щасливий свій шлях

І мріями стелять в майбутнє дорогу.

В уяві дитячій хтось матір знайшов

Й нізащо не хоче її відпусти…

Даруймо цим дітям тепло і любов,

Бо понад усе вони прагнуть любити!


Лазуркевич Ірина

 

Хто нас відвідує!

Детальний перегляд